Заїчко , учениця 6-Д класу
У сучасному світі є багато небезпечних об’єктів, що виникають в навколишньому середовищі і з’являються додаткові, причиною яких є сама людина. Науково-технічний прогрес робить життя людини комфортнішим, дозволяє автоматизувати виробництво, створює сучасний транспорт, домашні електроприлади. Все це дуже добре, але людина може помилятися, бути неуважною чи стомленою і в таких випадках може статися ситуація, що загрожуватиме життю чи здоров’ю. Тому, в час високих технологій і природних катаклізмів потрібно бути уважною і грамотною людиною та природолюбивим користувачем. Вміти усвідомлювати цінність людського життя, виявляти небезпеку, враховувати вимоги екології та передбачати можливі дії в разі непередбачуваних ситуацій повинен кожен.
Коли у дитячій кімнаті вимикають світло, лише місяць, що тихенько зазирає у віконце, може побачити, як прокидаються після денного сну іграшки. Вони починають розмовляти між собою, гратися та розповідати свої історії - найдивовижніші казкові історії у світі! Адже у світі іграшок можливо все!
Раптом щось зашурхотіло - і киця, зображена художником на підвіконні міського будинку, сторожко підняла вушка та заблищала зеленим оком. Це вітер сам у собі закрутився невеличким смерчем, підхопив осінній листочок і наближався до киці. Малесенький смерч закрутився навколо неї, підхопив стрічку, яка ніжно обвивала її шию і разом із нею зник через відчинене вікно! Киця одразу ж стрибнула йому навздогін. Світ навколо маленької бешкетниці закрутився, навколо стало темно (мабуть, тому, що вона заплющила очі). Але зовсім скоро очі киці довелося розплющити, тому що вона досить боляче на щось впала, а це “щось” голосно закричало. Наша киця встигла побачити, як від неї швидко тікало синє кошеня. І, вже нічому не дивуючись, лише з думкою про свою стрічку, вона помчалася за кошеням. Бігла вона швидко, але встигла лише помітити, як синє кошеня щезло за дверима будиночку з вивіскою “Бюро знахідок”. Двері тихенько дзеленькнули срібними дзвониками, пропускаючи сіру кицьку до невеличкої кімнати, заповненої довгими рядами полиць.
- Вітаю вас! - почулося з-під прилавка, заставленого дивними речами.
- Добрий день, - відповіла киця, дивлячись, як звідти з’явилося спочатку руде волосся, потім невеличкі окуляри, а за ними довжелезні мідні вуса і наостанку - сяюча усмішка старого хазяїна «Бюро знахідок»
. - Ви щось загубили?
- Так. А як Ви дізналися? - здивувалася киця.
- Просто так до нас не приходять. Або шукають своє. Або знайшли чуже.
- Я загубила свою гарненьку стрічку. Чи Ви, бува, її не бачили?
Дідусь перехилився через прилавок, уважно подивився на кицю і сумно похитав рудою головою.
- На жаль, ні, пані кицю. В нашому «Бюро знахідок» багато що є. Наприклад, на тих полицях у бляшаних коробках стоїть загублений сором, – махнув у потрібному напрямку рудоволосий господар будинку. - На отих полицях праворуч стоїть утрачений розум і глузд, зав’язані у серветки. Трохи далі - покинуті мрії, прив’язані до полиць яскравими стрічками. А ось там, у самому куточку, - втрачені сподівання. Іноді у нас буває загублений талант та незнайдене щастя. Як бачите, пані кицю, вибір у нас великий, але, на жаль, котячих лап ми не маємо.
У цей час знову дзеленькнули дзвоники – і в дверях з’явилася вже знайома нам киця, тримаючи в лапах сяюче щастя, яке не встиг утримати якийсь невдаха.
А похнюплена киця сумно чимчикувала в натовпі різнокольорових тварин. Вона вже так довго була тут, що сама потрохи стала змінювати колір: то кінчик хвостика ставав зеленим, то вуса починали золотавіти, ніби сонячні промінчики. А коли вже й на животику з’явилися блакитні смужки, киця сіла на землю й обхопила лапками свою голову із бузковими вушками: “Що ж робити? Якщо так піде і далі, то моя стрічка, навіть якщо я її знайду, не впізнає мене. Вона ж залишиться сіренькою, а я стану барвистою, як клоун”.
Раптом кицька стріпнулася: щось знайоме промайнуло у натовпі. Вона швидко підхопилася і чимдуж побігла слідом. Скоро киця помітила рідненьку сіреньку стрічку, яка розвівалася вулицею. “Дорогенька! Я тебе впіймаю!” - нявкнула наша киця - й із швидкістю справжньої вуличної кішки кинулася за своєю стрічкою, як прудку мишку притисла її до землі і …
…прокинулася на картині, міцно стискаючи зубами свою стрічку. “Оце присниться, так присниться, - струснула головою кицька, відпускаючи стрічку. – Але, яка ж я рада, що ти зі мною, моя стрічко!”
Сонечко вже хилилося до небокраю і гріло не так тепло, проте його вечірні промінчики фарбували у помаранчево-червоне все-все навколо, і киці навіть на мить здалося, що вона знов чимчикує у барвистому натовпі. Та сонечко вже сховалося, і все стало таким звичним, навіть рідним!